103 роки тому, – 22 січня 1919 р. відбулася знаменна подія в українській історії – Акт Соборності України. Він мав політичне, історичне та психологічне значення. Політичне, – оскільки дві республіки – Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка об’єдналися в одну державу. Історичне, – так як збулася віковічна мрія усіх українців – жити в одній державі. Психологічний аспект тут полягає в тому, що звитяга та цілеспрямована боротьба за єдність допомогли  досягти бажаних результатів. Як говорив визначний син українського народу  В’ячеслав Липинський: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Ідея соборності була визначальною у добу Національно-визвольної війни українського народу середини ХVII століття, лейтмотивом діяльності фундатора Української Козацької держави Богдана Хмельницького: «Виб’ю з неволі… нарід увесь!» – говорив він.

Визначну, неперевершену роль у формуванні почуття соборності й українськості, безперечно, відіграв великий син нашого народу Тарас Шевченко, який заповідав нам: «Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте. В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть».

Унаслідок національно – визвольних змагань у 1917-1918 рр. утворилися дві демократичні держави – Українська Народна Республіка (УНР) і Західно – Українська Народна республіка (ЗУНР). Після певної підготовчої роботи було вирішено провести їхнє урочисте об’єднання 22 січня 1919 р.

Головним уповноваженим Ради міністрів УНР  для проведення Акту Злуки був призначений Іван Огієнко. На організацію цього заходу йому було виділено  100 000 рублів. Він включив до програми сильний церковний компонент – по всіх церквах мав бути прочитаний Акт Злуки та відправлені урочисті молебні подяки, а на знак великого торжества – дзвонити дзвони, як на Великдень. 22 січня 1919 р. о 12 годині у Києві на Софіївському майдані в урочистій обстановці (день був оголошений національним святом і вихідним днем) відбулася історична церемонія Злуки. Від самого ранку Київ набув урочистого вигляду. На всіх будинках, як і планувалось напередодні, майоріли українські прапори, а на балконах вивішувались килими й полотна з яскравими українськими візерунками.  Ялинкові гірлянди переплітались національними стрічками. На балконах урядових будинків можна було побачити портрети і бюсти Тараса  Шевченка, Богдана  Хмельницького та Івана Мазепи. При вході з Володимирівської вулиці на Софіївську площу збудували тріумфальну арку, яку прикрасили гербами Наддніпрянщини і Галичини. На площі – прикріпили до стовпів герби українських земель та плакати. Ліхтарні і телефонічні стовпи кілометрами стояли вздовж вулиць у гербах, вінках і прапорах. Об 11.00 на площі  під музику почали вишиковуватись у чотирикутник українські військові частини, зокрема артилерія і кулеметні команди. Старшокласники із своїми шкільними адміністраціями вишиковувались перед «шпалірами» (коробками) військових в середині периметру. Одночасно з учнями приходили робітники, профспілки, а також представники інших громадських, міських і земських інституцій з національними прапорами і своїми оркестрами. Першою прийшла делегація залізничників із величезним прапором з написом: «Слава українським Героям!». Щоб краще бачити – деякі учасники повилазили на дерева. Розташуванням делегацій, як і усім церемоніалом керував відомий український актор і режисер  Микола Садовський (Тобілевич, рідний брат драматурга Івана Карпенка-Карого). В українському гетьманському жупані, смушевій шапці, з булавою  та з «правдивими козацькими вусами» – він стояв у автомобілі, який пересувався по майдану. Військовий оркестр грав національний гімн «Ще не вмерла Україна», хор під управлінням відомого музиканта Кирила Стеценка виконував «Вічний революціонер», «Молитву за Україну» («Боже, великий, єдиний, нам Україну храни»).

Акт Соборності розпочав своїм привітанням голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка», – йшлося в універсалі. Після цього Лев Бачинський вручив грамоту Голові Директорії Володимирові Винниченку. Прийнявши її, він привітав делегацію західних українців короткою промовою, в якій підкреслив історичне значення Акта Злуки. Прийняті документи, одразу після їхнього проголошення, член галицької делегації Ярослав Олесницький озвучував французькою мовою для представників європейських держав. Щоб усі присутні могли почути грамоти, їх ретранслювали диякони-окличники – під вигуки «Слава!» – із спеціальних трибун по всіх чотирьох кутах Софївської площі. Вдарив дзвін на дзвіниці Мазепи у Софіївському соборі (збудованій його коштом у 1699-1706 рр.), дзвони били по всіх церквах з 13.00 до 15.00. Були чути гарматні постріли з Печерська – 121 залп на честь Соборної України! Багато людей плакало від зворушення. Відспівали «Вічну пам'ять» тим, що полягли в боротьбі за волю України, а  Директорії, українському народу і війську – «Многая літа». Після цього почався  військовий парад. Як згадував Лонгин Цегельский: «І поплили…полки за полками: піхота, артилерія, кіннота, січові стрільці, гуцули, гайдамаки.  Народ зі здивуванням зразу мовчки глядів на справно дефілюючі та салютуючі полки. Але коли надійшов курінь січових стрільців у залізних шоломах, хлоп в хлопа як смерека, всі як ялиці в Чорногорі, що під їх маршем аж земля стугоніла – натовп не витримав: «Слава! Слава стрільцям! загриміло з соток тисяч грудин і в очах усіх заблищали сльози радості».

 Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку  обставин не було тоді доведено до логічного завершення. Дві національні українські формації складали, швидше, конфедеративне державне об’єднання. Злука ЗУНР і УНР мала скоріше символічний, ніж державно–правовий характер. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах.

Мрію не вдалося повністю втілити в життя, але вона залишилася. Як мета, як урок, як спадок. І сьогодні, ідея єдності не тільки не втратила своєї актуальності, але набула ще більшої гостроти. Офіційно в Україні День соборності відзначають з 1999 року. Соборність передбачає не лише пам’ять про минуле, а й потребує згуртованої спільної праці та взаємодії в сучасній Україні. Сьогодні Україна продовжує боротьбу за незалежність і соборність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань. Цілісна Україна – це повернення окупованих Криму і окремих районів Донеччини та Луганщини. Як писав відомий український літератор Іван Багряний: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами».

 Володимир Греченко, професор історії