Ідея Соборності, єдності  завжди була  стратегічною, генеральною ідеєю для українського народу ще з часів його етногенезу.  Так склалася історія, що цю єдність доводилося відстоювати протягом більш як тисячолітнього періоду. Ця ідея, її втілення, починаючи фактично  від доби феодального розроблення Київської Русі стала найважливішою у політичній свідомості українців, оскільки була пов’язана зі збереженням нашої державності та національної ідентичності.

Переламним у цьому відношенні став 1917 рік,  коли  було повалено царизм і українці, незважаючи на спротив російських політичних кіл, поряд з іншими народами, почали відроджувати власну державність. Йдучи від ідеї автономії до ідеї незалежності, від І  до ІІІ Універсалів, Українська Центральна Рада  витворила на теренах Наддніпрянщини Українську Народну Республіку, яка вже наступного (1918-го) року IV Універсалом Центральної Ради і на мирних переговорах в Бресті з країнами Четвертного блоку чітко заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського, що  прийшла на зміну УНР,   у кінці квітня 1918 р.,  оголосила соборність історично-етнографічних земель офіційним курсом своєї політики державотворення.  Концепція Гетьмана П.Скоропадського  щодо Соборності України мала на меті об’єднання в єдиній Українській Державі Бессарабії, Придністров’я, Берестейщини, Гомельщини, Стародубщини, Курщини, Білгородщини, Рильщини, Донщини, Кубані, Криму, Холмщини, Карпатської України, Буковини, Підляшшя, Східної Галичини.

Зростав та набирав  сили національно-визвольний рух і на західноукраїнських землях. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині утворила шанс для українців Наддністров’я  на здобуття права власного самовизначення, який посилював  факт творення державності на Наддніпрянській  Україні. Це створило перші передумови для об’єднання української  нації в єдиній Українській Соборній Незалежній Державі.

13 листопада 1918 р. була утворена нова держава – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР),  а 14 листопада – майже одночасно – Директорія УНР.  Незважаючи на складне становище обох нових національних державних утворень, їхнє керівництво продовжувало справу об’єднання України. Більшу активність у цій історичній справі виявляли політики  Західної України.  Слід було виробити  правові засади об’єднання.  З цією метою Державний Секретаріат ЗУНР розробив проект попереднього договору і направив до Директорії, яка перебувала в той час у Фастові, делегацію (Д.Левицького і Л.Цегельського).

Після того, як Директорії вдалося взяти владу в більшості регіонів Східної України, відбулися перемовини  з її керівництвом. Вони виявилися достатньо успішними. 1 грудня 1918 р. повноважні представники Державного секретаріату ЗУНР – Л. Цегельський, Д. Левицький і члени Директорії УНР – В. Винниченко, С. Петлюра, О. Андріївський, Ф. Швець підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік. Перша стаття цього документа містила заяву ЗУНР про “непохитний намір злитися в найкоротший час в одну велику державу з Українською Народною Республікою”. Наступні статті розкривали засади цієї злуки. Західноукраїнські землі “з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішности життя на своїй території” отримували територіальну автономію у складі майбутньої неподільної України. В 2001 р. на вокзалі міста Фастова установлено залізничний вагон, в якому 1 грудня 1918 р. був підписаний цей  попередній  договір. В вагоні влаштовано своєрідний «музей на колесах».

22 січня 1919 р. о 12 годині у Києві на Софіївському майдані у святковій обстановці (день був оголошений неробочим) відбулася урочиста церемонія Злуки. Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич: «Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати. Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство. Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков. Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Населення Києва за переписом 1919 р. складало 544 тис. осіб, з них українцями себе назвали 128 тис. У присутності 40  тисяч людей (якщо рахувати, що прийшли лише українці – то це був кожен третій з них. Сьогодні населення Києва на 1 січня 2017 р. досягло 3 млн. осіб) Л.Цегельський зачитав Ухвалу УНРади від 3 січня, а священик П.Корсунський оголосив Універсал Директорії: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної української держави на добро і щастя робочого люду”. Історична справедливість перемогла. Більшість українських земель (крім Буковини і Закарпаття) возз’єдналися у єдиній державі. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками. Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності.

Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, не експансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР "не має й думки забрати під свою владу чужі землі".

Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через ряд обставин не було тоді доведено до логічного завершення. Дві національні українські формації складали, швидше, конфедеративне державне об’єднання. Злука ЗУНР і УНР мала скоріше декларативний, символічний ніж державо–правовий характер і до справжнього об’єднання справа не дійшла. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. До того ж надто полярним виявилося політико–ментальне середовище в цих регіонах. Відносини між урядами УНР і ЗУНР ускладнювала й міжпартійна боротьба. Серйозні розбіжності були викликані й різними зовнішньо–політичними пріоритетами.

Мрію не вдалося повністю  втілити в життя, але вона залишилася. Як мета, як урок, як спадок. І сьогодні, ідея єдності не тільки не втратила своєї актуальності, але набула ще більшої гостроти.

Володимир Греченко,  доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін факультету № 6 ХНУВС